Як обрій, дихаю просто в обличчя небу, –
немає нічого, що нас би з ним роз’єднало,
немає того, хто сказав би: я бачив,
я бачив, як пристрасно ви обіймались.
Я та, хто є тут, коли тут нікого немає,
не видно, як мнуть мої ступні тендітні стебла,
не чути, як забиваються в ніздрі
шматочки бавовни, що схожа на сніг.
І часу немає, він зупинився тієї ж миті,
коли, як і я, подивився небу в обличчя.
І ми сплели наші пальці безмовних свідків
і розчинилися, мов не було нас ніколи.
Дивно, але ж я жива, я існую, –
мабуть, тому, що ніяк до цього не звикну.
Я відчуваю, як трави ростуть крізь мене
і торкаються хмар пошерхлими язиками.
