Вогонь пробивається вгору, намацуючи вузли,
пропалюючи вузли, –
перетворює стиснуті кулаки на сміливо розкриті долоні,
що через них уже вільно струмує світло.
Вогонь розливається тілом, робить його легким
і вперто тягне уверх
за нитку сріблястого диму, що виходить із маківки,
до радості нетутешньої, радості досконалої.
Вогонь ворушиться між лопатками
різнобарвною квіткою живого полум'я.
Тріпотливий осінній клен у прозорій посудині.
І насправді нічого нема, крім вогню, –
ні тіла мого,
ні посудини.
