Кінець листопада. Як добре сидіти в себе вдома на кухні. Після вибуху ракети у старого годинника на стіні охляла маленька стрілка, обертається лише велика, і тепер він завжди показує шосту годину. Шоста десять, двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят, а тоді знов шоста. Ніяк руки не дійдуть занести у майстерню. Годинник же на мікрохвильовці, порівняно з настінним, — ексцентричний пан: коли вимикають електрику, табло гасне, а коли світло повертається, відлік починається з дванадцятої години, тож, наприклад, коли надворі північ, у нас одночасно і шоста, і 15:08. Сенсу щоразу виставляти правильний час я не бачу, так і живемо, добре, що мобільний протвережує. Він, до речі, спить уночі на стільці, за міцною, надійною шафовою спиною, що затуляє вікно. У коробці, бо в разі чого засіб зв’язку не потрощиться. Старенький його колега лежить поруч, але честі персонального укриття не вдостоєний, тепер його функції — ліхтар і будильник. Хто не ховається в тіні шафи, то це роутер: стріляний горобець, пережив ракету, працює, отримав підвищення на одну полицю й павербанк у напарники.
У найкозирнішому сховищі — ванній — ночує папуга. Я накриваю клітку рушником, а зверху ще старою скатертиною, щоб напевніше захистило від можливих уламків, і несу її з кухні зі словами «пройдіть в укриття». Щоденні ритуали заспокоюють. Пташка звикла й шипить на мене в темряві: іди вже, мовляв, дай людям поспати. Часом чую з кімнати, як серед ночі вона лякається хтозна-чого й починає падати, перекидатися у клітці. Я, своєю чергою, прокидаюся від того, що виразно чую вибухи ППО. Штовхаю сонного чоловіка, перевіряю, чи є тривога (вимикаю бридкий звук на ніч): немає. In your head, in your head, zombie, zombie… Зазираю за шафу. Небо чисте. Які над Києвом зорі, коли вимикають світло. Пояс Оріона химерним пісочним годинником відміряє час, цілком відмінний від того, що тут, і жодна ракета його не розтрощить.
***
Нові звички, нові ритуали, новий етикет. Сусід, який загалом не вирізняється ґречністю, перепрошує, що не втримав важкі двері на сходовій клітці, спричинивши ГУП. На першому поверсі коробка — збирають консервні банки для волонтерів, що виготовляють окопні свічки. Small talk у ліфті завершується взаємним побажанням гарної ночі без тривог. Черга у поштове відділення, хвіст якої на морозі, смиренно чекає, ніхто не штовхається, не лізе нахабно. Люди терплячіші, ввічливіші, навіть в установах, де потрібен папірець про папірець, щоб одержати папірець. Хочеться жити, носити яскраві кольори, особливо червоний, їсти жирну їжу. Компульсивно прибирати, особливо після страшних новин, розгрібати речі, сортувати, віддавати. Донатити за кожної нагоди, звісно. Не розлучатися з налобним ліхтарем. Ми нині — рухливі плями у вуличній темряві, що просуваються вперед, кожним осяйним кроком відкриваючи карту, ніби у «Героях меча і магії». Планувати день відповідно до графіка вимкнення електрики, який давно знаєш напам’ять. Куховарити, їсти, приймати душ не тоді, коли хочеться, а коли є світло. Формула щастя: світло є, тривоги нема. У цьому проміжку можна багато чого встигнути — відвідати концерт, скласти іспит, одружитися.
***
Щоб рідше прокидатися від кошмарів, набиваю собі голову перед сном іноземною мовою: дивлюся турецькі серіали без субтитрів. Іноді, розглядаючи персонажів, їхні елітні маєтки, вбрання й аксесуари, які змінюються ледь не щосцени, уявляю, як у них там починає волати сирена повітряної тривоги, як ці великі родини з великими проблемами похапцем евакуюються, гадаю, яку б річ вони прихопили з гардеробної кімнати, яку б коштовність кинули в дизайнерську сумочку. Помічаю, що через ці нав’язливі фантазії дві-три хвилини фільму випадають зі свідомості, доводиться відкручувати назад і зосереджуватися. Тим часом тривога починає волати у мене. Героям завжди щастить.
***
Ношу з тринадцятого поверху на перший перев’язані пачки книжок. Кінець серпня, спекоття. Тяжко дихаючи, назустріч підіймається сусідка вікової категорії 50-60. Мій вантаж одразу привертає її увагу, не лише як можливість перепочити.
– А куда это вы несете? Выбрасывать?!
– Ні, — кажу. — Віддати на переробку. Для ЗСУ.
– И не жалко?
– Анітрохи.
Тітонька дивиться на обкладинки, тоді на мене. Подив, нерозуміння. Бачу, вона б не проти відхопити собі щось.
– Мы в свое время за этими книгами в очередях стояли! И не жалко?..
За мною виростає дебелий дядько-будівельник: тривають ремонтні роботи понівеченого даху. Помаранчева каска, добре обличчя.
– А шо це ви сама книжки тягаєте? Вам наниз? Давайте поможу.
Дядько бере відсотків шістдесят макулатури й бадьоро суне вниз. Я кваплюся перетягти решту, оминаючи мадам Ностальжі, яка щодня піднімається цими сходами, обливаючись потом, бо ліфти потрібно міняти, бо наш будинок позбувся цілого рогу, втративши одну мешканку, пишний садок під вікнами, власне, всі вікна, бо російська ракета вибухнула біля нього березневого ранку, і дивується, чому я рада позбутися книжок, що по них колись справді стояли в чергах батьки моїх батьків. Думаю про інші відсортовані книжки, українські й українською, які вже купувала я, починаючи з років студентства, і які готуються до відправлення у Дніпро — там директорка Маріупольської центральної бібліотеки хоче заново створити книгозбірню, якою опікуватиметься. Через два марші до мене знову долітає:
– И не жалко?..
***
Кінець вересня. Відправляю два кілограми воску волонтерці, яка виготовляє окопні свічки. Віск робив мій прадід, Чорноволенко Антон Опанасович. Він пройшов ІІ світову як військовий літун, мав чимало нагород, на старості літ завів маленьку пасіку. Дожив до 94 років. Щодня голився, читав газети, стежив за політичними новинами, пам’ятав дні народження правнуків, дзвонив привітати і кричав у трубку, недочуваючи. Мама розповідала: років через тридцять після війни дід прозрів щодо злочинів радянської влади, шукав правду — і коли знайшов, був кілька місяців у депресії. Звісно, своїм трьом правнукам він ніколи не розповідав про війну. Я пам’ятаю бджіл, теплі травневі дні, горище, літачок на люстрі, сиве волосся у дідових вухах, його хрипкий голос, згортки медових стільників під ліжком. Зараз праця його рук пакується на пошті у коробку, згодом трансформується під впливом інших дбайливих рук і поїде на фронт — гріти й оберігати. Разом із малюнками пацієнтів «Охматдиту», де працює моя мама, — головної дитячої лікарні країни, куди на початку війни хтось підкидав іграшки з вибухівкою і ставив мітки на стіни, куди везли поранених від російських обстрілів дітей з проспекту Перемоги. Біля столу, де оформлюється моя посилка, висить оголошення: «Наші відділення в Ізюмі та Балаклії знову працюють. Все буде Україна!»
***
Початок травня. Я на щоденній антидепресант-прогулянці: повільно обходжу квартал, розглядаю рослини, намагаюся вгадати птахів за голосом, прислухуюся до відчуттів. Тіло мов зморщені колготки, які хочеться підтягнути. Очам, звиклим до напівприсмерку за шафою, сонце надто різке. Дме вітер з озера, куди заборонено ходити, поки війна. Пахне вербами, піском зі смугастими равликами, пахне землею і життям. Квіти буяють. Чоловік копає ямки для заготовлених кущиків. Повз пробігає знайомий:
– Виталя, ты шо, деньги закапывать будешь?
Віталя, ні секунди не роздумуючи:
– Москалей!
– Вот это правильно, я помогу.
Зупиняюся понюхати чергову пахощ. Поруч дитячий майданчик, діти лазять і стрибають на гірці. Дівчинка кричить: ракета, ракета! Ну, заявляє чубатий хлопчик, я пошел в свой бункер.
Високо в небі кричить сокіл. Вітер обіймає мене. Так дивно почуватися живою. Так дивно бути живою.
“Український журнал”, №1 (154), 2023.
