З безмежною вдячністю ЗСУ й усім, чий опір так само — в мільйони ом
Торік, восени, до мене почав прилітати Хвіст. Він прибував на ночівлю майже
щовечора, товкся на дашку над вікном, різко й гучно кричав, чим страшно лякав
мою корелу. Роздивитися птаха повністю не вдавалося. Виразно було видно
тільки ошатний пістрявий хвіст із великими темно-коричневими цятками на кінці, тож до ідентифікації пернатому було присвоєно кодове ім’я. Якось,
визираючи надвір, я побачила у повітрі двох соколів. Виписавши плавне
півколо, вони полетіли кожен на свій дашок нашого будинку, один — вище, а
другий — прямісінько на мій 13-й поверх, і за мить я почула над вікном різке «уіік-уііііік!». Співмешканця було встановлено: сокіл, боривітер звичайний, Falco tinnunculus. Згодом мені пощастило зблизька побачити її всю (судячи з кольору оперення, це була соколиця): прекрасна, велична, вона саме заходила на посадку, коли вгледіла мене у вікні — і секунду ми дивилися просто в очі одна одній. Соколиця промовляла: я є. Я тут живу. Так і знай. «І я тут живу, дякую, що ночуєш тут», — зачудовано відповіла я. Так ми й жили далі. Вона прилітала не щодня, іноді зникала на тиждень, потім поверталася. Часом прибувала інша соколиця, і «моя» билася з тією другою. Протимоскітна сітка у кватирці назбирала боривітрячого пуху, а шибки — інших слідів їхнього перебування. Я передивилася чимало відео із соколами й пишалася таким сусідством.
Мій будинок потрапив у ранкові новини 17 березня. На той час емоційне
отупіння досягло такої межі (у день перед тим росіяни скинули бомбу на
Маріупольський драмтеатр), що психіка спершу відреагувала апатичним «ну, от
і до нас прилетіло». Побачивши заголовок «У Києві залишки збитої ракети
влучили у будинок у Дарницькому районі», за мить, як на нього тицьнути, я
знала, що це мій дім: кликав, гукав за 700 кілометрів (тоді ми з батьками були у
друзів на Закарпатті), почула б і за півсвіту. Апатія розвіялася, коли я відкрила
відео від ДСНС, упізнала (не одразу) передранковий двір, засипаний уламками
скла, рам, плит, голову ОСББ, що допомагав рятувальникам виводити на вулицю
шокованих сусідів, позняківський краєвид із верхніх поверхів… Кутової квартири
на шістнадцятому вже не було, вибух змів ріг будинку, випалив чорним навколо.
Вікна потрощило в усіх будівлях довкруж, включно зі школою і двома
дитсадками (фото мого будинку з розбитого вікна школи є на Anadolu Agency за
19.03). Люди, які ховалися у шкільному укритті, казали на відео в одному з
Telegram-каналів: бабахнуло так, що ми думали, тут уже нічого не зосталося.
Того ранку загинула Оксана Швець, заслужена артистка України, яка жила в нас
на 16-му. Фото, де над її тілом плаче син Олександр, наступного дня з’явилося
на обкладинці The Times. Чоловік на колінах біля закривавленого простирадла.
У кадрі немає, але зліва, я знаю, наш контейнер для збору пластикових відходів.
Він плаче там. Біля контейнера для пластику.
У перші ж години повномасштабної війни я відчула, що у квартирі, яка завше
сприймалася найбезпечнішим місцем на землі, залишатися не варто. Може,
тому, що будинок стоїть осібно в оточенні дев’ятиповерхівок, мов приваблива мішень. Може, коли над ним пролетів військовий літак (наш, слава Богу),
перевернувши мені звуком нутрощі, —мабуть, так почувається папужка,
зачувши соколів. Може, інтуїція пробилася крізь досі незнаний, усеохопний
страх (незабутнє відчуття, коли кисті рук трусяться самі по собі, наприклад), що
блокує спокійний тихий голос усередині. Перебралася до батьків на Осокорки:
триматися разом, спільно ухвалювати рішення. Пакуючи необхідне, мимохідь
уявляла власний дім очима ворога — і пирснула, усвідомивши трагікомізм
ситуації. Не доведи Господи, якби окупанти дісталися мого помешкання,
знайшли б тут неспростовні докази наявності отих міфічних натобандерівців, які
заважають жити простому русскому чєловєку. Диплом Могилянки з відзнакою
(«бандєровскій вуз», «натовскоє ПТУ» — так вороги називали мою альма-матер
ще за часів Помаранчевої революції). Власне, артефакти двох революцій, явні і
неявні (як-от уламок бруківки з Грушевського — не підписаний, звісно, але
поряд із важливими документами й записниками лежить точно не пересічна
каменюка). Домашня бібліотека — без коментарів. Підбірка чисел того ж «УЖу»,
що накопичилася за роки. Привезений з Опішні магнітик на холодильнику, що
не віщує воріженькам нічого хорошого, — Герб України Василя Кричевського
(магнітик, до речі, після вибуху лишився на розчахнутих дверцятах
холодильника цілим і неушкодженим). Чотири вишиванки, дві вишиті сукні.
Прапор, яким обгорталася, зустрічаючи автобус із кіборгами; набір синіх і
золотих ялинкових прикрас («сімволіка»!). Цукерниця і сільничка з Косова,
вишита скатертина. Ще багато подібного… І найсмішніше: нашивки, головний
убір, військовий жетон і похвальні грамоти за хорошу службу мого коханого,
громадянина Туреччини, який, відбувши обов’язкові півроку в армії, кілька
місяців тому привіз їх на моє прохання «для сімейного архіву».
Турецькою мовою дім — ev. Evsiz (буквально: той/та, що без дому) —
безхатько; але evli означає людину, що перебуває у шлюбі (буквально: той/та,
що з домом). Освідчення ж по-турецьки звучить «Benimle evlenir misin?», тобто
«Ти створиш/набудеш зі мною дім?». Дім, що його не збереш і не запхаєш хоч у
яку велику торбу. І не стіни, простір між якими заповнюють люди, речі і спогади.
Той випадок, коли один плюс один дає більше, ніж два. Дім породжує відчутну,
окрему сутність, що своєю чергою живе і творить. Дух місця, атмосфера, енергія,
душа дому — назвати можна як завгодно. Вона є. Попереджає про небезпеку,
приймає або виштовхує відвідувачів, підказує, що трапилося чи має відбутися.
Збираючись, я прибирала з поверхонь крихкі предмети, загортала в цупку
тканину, ховала у шафки. «Бувай, квартирко, тримайся тут», — сказала,
замикаючи двері. Згодом дім, перестрашений і поранений, горнутиметься до
мене, виповідаючи свій біль. Вісім мішків скла, які виніс тато на початковому
етапі прибирання, ті вікна, що їх ставив колись із турботою і любов’ю, — цікаво,
як довго ще знаходитиму їхні шматочки у найглухіших закапелках. Важкі вхідні
двері тепер доводиться підпирати коліном, замикаючи. Привезені коханим дикі
цикламени, що подолали шлях від будинку його батьків до спального району
Києва, пережили переліт, перелив і тривалу посуху, та не пережили російської
ракети.
А як же соколи, де ви, мої бідні, думала з дня трагедії, намагаючись не уявляти,
як їх розносить ударною хвилею, та все одно уявлялося. І от передвеликодньої
суботи я йду вперше провідати покалічений будинок, рідний уже 23 роки,
минаю тисячі разів ходжене перехрестя, де нині серйозний блокпост, а табличка
«МІНИ», встромлена між тюльпанів, того ж червоного відтінку, що й квіти, —
коли я от-от поверну за ріг, щоб побачити мій страшний дім, що йому вітер
відриває з даху шматки й кидає вниз, шарпає плівку з моторошним шурхотом,
господарює у квартирах, куди ще не повернулися люди, — я чую просто над
головою: уіік-уііііік! Пара величних і прекрасних літає низько з напівскладеними
крилами, полюючи, — два тризуби, два боривітри. На мить я стаю ними, стаю
небом, і, здається, вперше з 24 лютого дихаю.
Колись я навчуся спокійно засинати вдома, не переносячись у перший ранок
війни з вибухами ППО та виттям машин, у другий ранок війни із вогненно-
рожевим ракетним феєрверком над Осокорками. Перестану здригатися від
всякого несподіваного звуку. Перестануть вмикатися мимовільні фільтри, коли
йду вулицею і дивлюся — на жінок («зґвалтована, розтерзана»), чоловіків
(«присипаний у ямі, зв’язані руки»), будівлі («вигляд після ракетного удару»). Я
виходитиму на балкон, фотографуватиму неймовірні передзахідні хмари;
гасатимуть пронизливі серпокрильці, майже торкаючись обличчя. На
підвіконнях будуть квіти, увечері видно, скільки учасників «клубу рожевих
ламп» у навколишніх будинках. Висітимуть на стільці біле худі «Мрію не
знищити!» і сіра футболка «Байрактар». А соколи — тато попросив майстрів, які
вставляли вікна, зробити для птахів міцний дашок — повернуться туди, де
колись обрали жити.
“Український журнал”, №5-6 (150), 2022. http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/full/143/
